«Ми з Дмитром виросли у Кадіївці на Луганщині. Мама працювала у їдальні, батько був у поліції, – пригадує Анастасія Шаповалова, сестра героя. – Першим народився Діма. Він мріяв про братика, але коли з’явилась я, став гордим старшим братом. У нас була різниця у віці вісім років, проте ми завжди трималися разом. Хоча сім’я жила скромно, дитинство було яскравим і веселим. Літо ми проводили у бабусі в Йосипівці на Вінниччині».
Ще в дитячі роки Дмитро любив «грати у війну» та уявляти себе захисником добра. З віком ця дитяча гра переросла у справжній вибір — стати військовим. Попри бажання батьків, щоб син здобув освіту й мав стабільну професію, Дмитро не вагаючись пішов служити. Навчався у професійному ліцеї як слюсар з ремонту авто, але вже у 2010 році відправився на строкову службу, а згодом підписав контракт.
Коли на Сході розпочалися бойові дії, Дмитро опинився на фронті. Він служив у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, брав участь у боях за Донецький аеропорт, обороняв Авдіївку, допомагав виводити війська з Дебальцевого, а також звільняв Слов’янськ.
«У 2015 році брат наполіг, аби ми з мамою виїхали з Кадіївки на Вінниччину. Казав: «Не може бути так, що я воюю за Україну, а ви лишаєтесь у місті, де вже окупанти». Пізніше ми втратили маму й бабусю, і він важко переживав ці удари», – згадує Анастасія.
Дружина героя Олена ділиться історією з фронту: «Одного разу він врятував побратима, що стікав кров’ю. Сам перетягнув турнікет, обробив рану і виніс на собі до евакуації. Таких випадків було не один і не два».
За проявлену мужність Дмитро отримав кілька нагород, зокрема орден «За мужність». Проте у 2021 році він вирішив на деякий час відійти від армії, щоб побути з дружиною. Дмитро освідчився Олені після стрибків із парашутом: зустрів її на землі з букетом волошок і став на коліно. «Ми були дуже щасливі, хоча важко давалися довгі розлуки», – розповідає вона.
Втім, мирне життя тривало недовго. З початком повномасштабного вторгнення Дмитро знову став до лав захисників. Він обороняв Одесу, а згодом воював на Херсонщині. 13 березня 2022 року його підрозділ потрапив в оточення біля Нової Каховки, де він опинився у полоні.
«Ми з сестрою оббивали всі пороги, намагаючись його звільнити. І лише через 1 рік, 1 місяць і 13 днів ми почули його голос», – ділиться Олена. Дмитро розповідав, що полон був пеклом: полонених били, змушували ходити босоніж, не давали сидіти чи лягати без дозволу. «Він казав, що єдине, що давало сили, – це промінчик світла, який пробивався крізь маленьку дірку в стіні. Він почав молитися, і це рятувало його», – додає дружина.
26 квітня 2023 року Дмитра звільнили з полону. Кадри його повернення облетіли весь світ: виснажений боєць тримав у руках яблуко й промовив: «Я про нього рік мріяв». Сестра розповідає, що він повернувся схудлим майже на 20 кілограмів, але не зламався духом.
Після реабілітації Дмитро знову став до служби, попри прохання колишньої дружини залишитися вдома. Він вважав, що повинен бути поруч із побратимами. У 2024 році на Запорізькому напрямку серце захисника раптово зупинилося. Побратими розповіли, що Дмитро заснув перед нарядом, але прокинутись йому вже не судилося. Лікарі не виключають, що його організм не витримав наслідків пережитого полону.
Дмитро мав багато планів: він взяв квартиру в іпотеку, мріяв разом з Оленою відкрити власну справу, хотів дітей. «Він не палив, займався спортом, завжди піклувався про мене й навіть про безхатченків, яким купував їжу. Навіть після нашого розлучення підтримував мене. Ми планували знову одружитися… Та не встигли. Він мріяв про життя, про перемогу», – говорить Олена Шаповалова.